Словацька компанія Slovenské elektrárne почала завантаження ядерного палива у четвертий блок АЕС Моховце – реактор ВВЕР-440/V-213 встановленою потужністю 471 МВт, будівництво якого бере початок ще з другої половини 1980-х років. Саме з фізичного пуску, як відомо, стартує активне введення енергоблока в експлуатацію.

Словацький ядерний регулятор ÚJD SR видав рішення про дозвіл на введення Моховце-4 в експлуатацію 22 травня 2026 року. Після завершення строку на оскарження рішення набуло чинності 24 червня, а першу паливну збірку завантажили 29 червня о 15:45. Після повного завантаження палива мають розпочатися фізичний пуск, енергетичний пуск і 144-годинне випробування на повній потужності. Лише після завершення цих етапів оператор зможе звернутися по дозвіл на експлуатацію блоку.

За оцінкою Slovenské elektrárne, Моховце-4 покриватиме близько 13% споживання електроенергії країни, а після його запуску частка атомної генерації у словацькому електробалансі може сягнути 77,5%.

Історія АЕС Моховце є показовою для постсоціалістичних ВВЕР-довгобудів. Майданчик був задуманий як чотириблокова АЕС із реакторами ВВЕР-440/V-213. Підготовчі роботи почалися на початку 1980-х, будівництво перших двох блоків – у 1982-1983 роках, а третього і четвертого – у 1986-1987 роках. У 1991-1992 роках роботи фактично зупинили через брак фінансування після розпаду Чехословаччини та зміни економічної моделі.

Першою хвилею стала добудова Моховце-1 і Моховце-2. У 1995 році уряд Словаччини ухвалив рішення завершити перші два блоки, а сам проєкт добудови стартував у 1996 році. Йшлося не про механічне завершення старого радянського проєкту, а про його адаптацію до західних вимог безпеки: програму модернізації виконували за участі Framatome, Siemens та Electricité de France, зокрема через оновлення систем контролю й управління та впровадження додаткових заходів безпеки. Моховце-1 ввели в експлуатацію у 1998 році, Моховце-2 – у 1999-2000 роках.

Другою хвилею стала добудова Моховце-3 і Моховце-4. На момент зупинки вони були значно менш готовими: технологічна частина блоків була виконана приблизно на 30%, будівельні конструкції – приблизно на 70%. Саме тому їх завершення виявилося набагато складнішим і дорожчим, ніж запуск перших двох блоків.

Моховце-3 і Моховце-4 будувалися на базі вихідного проєкту ВВЕР-440, але протягом добудови були суттєво змінені. Європейська комісія у 2008 році погодила завершення блоків за умови приведення проєкту до сучасної практики, зокрема щодо стійкості до впливу падіння літака. До 2015 року на проєкті було реалізовано близько 170 великих проєктних змін. Пізніше додалися наслідки післяфукусімських вимог, тривалі регуляторні процедури, юридичні оскарження, а у 2020 році – перевірки після виявлення невідповідності матеріалу в частині трубопровідних з’єднань.

Моховце-3 став першим результатом цієї другої хвилі. Регулятор дозволив його введення в експлуатацію у 2022 році, перша критичність була досягнута у жовтні 2022 року, до мережі блок під’єднали 31 січня 2023 року, а введення в експлуатацію завершили у 2023 році. За оцінкою World Nuclear Industry Status Report, Моховце-3 став одним із найтриваліших атомних будівництв у світі: якщо рахувати від старту будівництва, його історія розтягнулася на 38 років, або на 22 роки будівельного часу без періоду зупинки.

Фінансова історія Моховце-3/4 також є типовою для великих атомних довгобудів: кожне наступне повернення до проєкту відбувалося вже з іншою вартістю. Коли Enel у 2006 році придбала 66% Slovenské elektrárne за 840 млн євро, інвестиційний план передбачав 1,6 млрд євро на завершення блоків Моховце-3 і Моховце-4. До 2015 року оцінка добудови зросла з 2 млрд євро у 2007 році до 4,6 млрд євро, у 2017 році акціонери затвердили бюджет 5,4 млрд євро, а нині Slovenské elektrárne оцінює сукупні витрати проєкту Моховце-3/4 приблизно у 6,7 млрд євро. Для двох блоків сумарною встановленою потужністю 942 МВт це означає понад 7 млн євро на 1 МВт встановленої потужності.

Окремий аспект – власність. Нині Slovenské elektrárne має двох акціонерів: 66% через Slovak Power Holding контролює чеська енергетична група EPH, ще 34% належить Словацькій Республіці.

EPH прийшла у Slovenské elektrárne не як профільний атомний інвестор, а як великий центральноєвропейський енергетичний холдинг, побудований навколо чеського мільярдера Даніела Кржетинського та його давнього словацького партнера Патріка Ткача. До 2016 року 66% Slovenské elektrárne належали італійській Enel, яка ще у 2006 році придбала цей пакет у Словацької держави приблизно за 840 млн євро в межах приватизації. У 2015 році Enel домовилася з EPH про вихід з активу: продаж структурували у два етапи через Slovak Power Holding, який володів 66% Slovenské elektrárne. Спочатку EPH викупила 50% Slovak Power Holding, а після просування добудови Моховце-3/4 реалізувала опціон на решту частки Enel. У 2025 році Єврокомісія схвалила набуття EPH одноосібного контролю над Slovenské elektrárne, тоді як 34% компанії залишаються у власності Словацької Республіки. Саме тому після наближення Моховце-4 до пуску в Словаччині знову актуалізувалася політична дискусія про можливе збільшення державної частки в операторі АЕС.

Прем’єр-міністр Роберт Фіцо у квітні 2026 року заявив, що після запуску четвертого блоку на порядку денному буде придбання державою додаткових 17% Slovenské elektrárne. Це дозволило б Словаччині збільшити частку з 34% до 51%. Ідея не нова: ще в угодах періоду виходу Enel фігурувала можливість для держави збільшити свою участь після завершення проєкту Моховце.

Ситуація зрозуміла: коли атомна генерація забезпечує більшу частину електроспоживання країни, питання власності на оператора АЕС стає не лише корпоративним, а й тарифним, безпековим і стратегічним. У цьому ж напрямі рухається і план Словаччини щодо нового великого блоку на майданчику АЕС Богуніце: уряд раніше заявляв, що новий енергоблок потужністю до 1200 МВт має бути повністю державним, на відміну від чинних АЕС, які експлуатує частково приватизована Slovenské elektrárne.

Моховце-4 також важливий у ширшому контексті європейських ВВЕР. У ЄС досі працює 19 реакторів цього типу, з них 15 – ВВЕР-440 у Чехії, Фінляндії, Угорщині та Словаччині. Після повномасштабної війни росії проти України оператори таких блоків прискорили диверсифікацію паливних ланцюгів. Slovenské elektrárne вже має довгострокові домовленості із Westinghouse щодо ліцензування і постачання палива ВВЕР-440, з Framatome – щодо постачання з 2027 року, а також з Urenco – щодо послуг зі збагачення урану до середини 2030-х років.

Для України Моховце-4 – важливий приклад того, як країна ЄС добудовує старий радянський проєкт у сучасному західному регуляторному полі, із західними системами модернізації, чесько-словацькою промисловою участю та поступовим виходом із паливної залежності від росії. Чехія в цьому проєкті відіграла помітну роль: ŠKODA JS виготовила й поставила корпуси реакторів ВВЕР-440 для Моховце-3 і Моховце-4, а під час добудови відповідала за технології першого контуру та пов’язані системи.

З одного боку цей приклад показує, що довгобуд ВВЕР можна довести до палива навіть через десятиліття після старту будівництва. З іншого – наскільки дорогою і складною стає така добудова, якщо вона проходить через модернізацію старого проєкту, нові регуляторні вимоги, перевірку якості раніше змонтованого обладнання та політичні суперечки довкола контролю над атомним активом.