Шведська компанія Videberg Kraft, яку Vattenfall розвиває разом із промисловим консорціумом Industrikraft, обрала Rolls-Royce SMR постачальником для нової атомної генерації на півострові Верьо поруч із АЕС Рінггальс. Йдеться про детальне планування трьох малих модульних реакторів потужністю 470 МВт кожен. Разом вони мають виробляти близько 12 ТВт-год електроенергії на рік – важливий обсяг для півдня Швеції, де зростає попит на безвуглецеву генерацію.

Торік Vattenfall розглядав два фінальні варіанти: п’ять реакторів BWRX-300 від GE Vernova Hitachi або три реактори Rolls-Royce SMR, обидва варіанти давали приблизно 1,5 ГВт нової потужності. У фіналі шведи обрали британську технологію, хоча BWRX-300 вважався одним із найпросунутіших проєктів ММР.

Формально Vattenfall пояснює вибір Rolls-Royce SMR насамперед здатністю знизити ризик затримок. Компанія підкреслює, що британський проєкт базується на перевіреній технології реакторів з водою під тиском – PWR, тобто на тому самому типі технології, який уже використовується на АЕС Рінггальс. Важливим аргументом стала й індустріалізована модель будівництва, коли значна частина компонентів виготовляється у контрольованих заводських умовах, а на майданчику відбувається складання.

Слід зауважити, що Rolls-Royce SMR вже закріпився у Чехії: ČEZ обрав його як пріоритетного партнера для розгортання до 3 ГВт малої атомної генерації. У Великій Британії Rolls-Royce SMR також став переможцем державного конкурсу на перші британські малі модульні реактори; уряд заявив про понад 2,5 млрд фунтів підтримки програми і намір підключити такі проєкти до мережі у середині 2030-х років.

Отже, у Швеції Rolls-Royce виграв не лише як окремий реактор. Він прийшов із ширшою європейською історією: британська державна підтримка, чеське стратегічне партнерство, майбутня промислова локалізація і перспектива серійного виробництва для кількох ринків. Для європейських замовників це може бути вагомішим за суто технічне порівняння реакторних дизайнів.

Водночас говорити про поразку BWRX-300 було б передчасно. Саме ця технологія має найреальніший будівельний трек серед західних ММР: у Канаді на майданчику Дарлінгтон регулятор видав ліцензію на будівництво одного BWRX-300 у квітні 2025 року, у травні провінція Онтаріо схвалила початок будівництва першого з чотирьох реакторів, а в березні 2026 року канадський регулятор дозволив перейти до робіт із фундаментом реакторної будівлі.

У Європі польський ORLEN заявляє, що саме Польща має прийняти перший BWRX-300 у Європі, а GE Vernova Hitachi просуває польську програму ORLEN Synthos Green Energy як один із ключових майбутніх майданчиків для цієї технології. Крім того, BWRX-300 у Великій Британії завершив другий етап Generic Design Assessment у грудні 2025 року, а в Естонії технологію обрала Fermi Energia для потенційного розгортання.

Тобто баланс виглядає так: BWRX-300 виглядає сильнішим за фактичним прогресом будівництва, а Rolls-Royce SMR – за формуванням європейського політико-промислового блоку. Саме шведський вибір показав, що для європейських атомних проєктів дедалі важливішими стають не лише технічна зрілість і графік, а й питання «хто з ким будує», «де буде вироблятися обладнання», «яка держава стоїть за постачальником» та серійність.

Тим часом озвучені до сьогодні українські плани щодо ММР досі виглядають радше як набір партнерств із різними західними постачальниками, ніж як завершена державна програма з чітким вибором технології, майданчиків, фінансування і графіка. «Енергоатом» публічно згадував співпрацю щодо AP300 з Westinghouse, SMR-технологій Rolls-Royce, NuScale, EDF NUWARD, а також Holtec.

Шведський кейс свідчить, що ММР треба порівнювати не за презентаціями, а за кількома практичними критеріями: ступінь ліцензування у країнах із сильними регуляторами; наявність першого реального будівництва; сумісність із українськими майданчиками; готовність постачальника локалізувати виробництво; доступність фінансування; вимоги до палива; фізичний захист в умовах воєнних ризиків; можливість інтеграції в українську енергосистему.

Окремий висновок стосується локалізації. Чехія не просто обрала Rolls-Royce SMR, а зайшла у стратегічне партнерство, яке має забезпечити участь чеської промисловості у майбутньому ланцюгу постачання. Швеція також ухвалювала рішення з точки зору не одиничного реактора, а ширшої промислової моделі. Відтак варто мислити так само: не «який ММР ми колись побудуємо», а «в якій частині західного ланцюга постачання Україна може бути потрібною вже зараз».

По-перше, Україні потрібна технологічно нейтральна дорожня карта ММР, де буде не перелік меморандумів, а пріоритети: які майданчики, які типи споживачів, які строки, яка роль регулятора, які сценарії фінансування.

По-друге, рішення щодо ММР має бути прив’язане до реальної енергетичної потреби. Реактори класу 300-470 МВт – це вже не малі установки для точкового закриття локальних дефіцитів, а фактично середні енергоблоки. Вони можуть бути корисними для заміщення вугільних ТЕС, живлення великих промислових вузлів або розвитку нових атомних майданчиків, але не є швидкою відповіддю на проблему децентралізованої генерації під час війни.

По-третє, Україна має уважно стежити не лише за тим, хто першим побудує ММР, а й за тим, хто сформує серійний ринок. Якщо BWRX-300 першим запуститься в Канаді, це буде сильний аргумент на користь цієї технології. Якщо Rolls-Royce SMR одночасно просуватиметься у Великій Британії, Чехії та Швеції, це створить європейську платформу, до якої може бути вигідно приєднуватися промислово.