Вступна кампанія 2026 року принесла українській атомній освіті результат, якого ще кілька років тому важко було очікувати. На трьох основних і порівнюваних програмах з атомної енергетики – у КПІ, Львівській та Одеській політехніках – зараховано 105 першокурсників. У 2021 році їх було лише 62.

Зростання майже на 70% відбулося за п'ять років, які складно назвати сприятливими для професії атомника. Україна втратила контроль над найбільшою АЕС, Запорізька АЕС не виробляє електроенергію, частина фахівців виїхала за кордон, а сама галузь працює в умовах війни.

Водночас змінилася перспектива професії. У ЗМІ багато пишуть, що Україна планує нові енергоблоки з AP1000, завершила перехід діючих АЕС від російського ядерного палива, створила власну інфраструктуру поводження з відпрацьованим паливом. У світі знову будують великі реактори, повернувся інтерес до SMR, нових паливних циклів і реакторів IV покоління.

Схоже, вступники це помітили.

Але рекордні цифри поставили інше питання: яку атомну енергетику сьогодні викладають українські університети – ту, що працює зараз, чи ту, яку країна збирається будувати через десять-п'ятнадцять років?

InfoAtom порівняв вступні кампанії 2021-2026 років, навчальні програми, лабораторну базу, співпрацю університетів з галуззю та міжнародними партнерами. Окремо ми подивилися, як відтворюються наукові школи – хто з нинішніх викладачів готує наступне покоління дослідників.

Для порівняння ми взяли три бакалаврські програми, які існували і в 2021, і в 2026 році: «Атомні електричні станції» КПІ та «Атомну енергетику» Львівської й Одеської політехнік.

У 2021 році вони разом набрали 62 студенти: 35 – КПІ, 15 – Львівська політехніка, 12 – Одеса.

У 2023 році сумарний набір зріс до 82 студентів. При цьому кількість заяв майже не змінилася – 302 проти 309.

Після цього почала швидко зростати вже кількість заяв.

У 2025 році три програми отримали 380 заяв і набрали 95 студентів. У 2026-му – 634 заяв і 105 зарахованих.

Звісно,, кількість заяв не дорівнює кількості унікальних вступників: одна людина могла подаватися до кількох університетів і програм. Крім того, правила вступу та кількість можливих заяв за ці роки змінювалися. Тому ці дані показують передусім динаміку інтересу до програм.

Особливо різко змінилася ситуація у Львові. У 2025 році на «Атомну енергетику» подали 94 заяви, у 2026-му – 257. Усі 25 місць були заповнені. Середній конкурсний бал зарахованих становив 169,6, медіанний – 170,1, а 24 із 25 першокурсників поставили цю програму першим пріоритетом.

У КПІ зростання було менш різким, зате стабільним: 166 заяв у 2021 році, 196 у 2023-му, 220 у 2025-му і 287 у 2026 році.

Одеса також зростає, але повільніше: з 50 заяв у 2021 році до 90 у 2026-му.

КПІ має найбільш повну атомну освітньо-наукову систему з трьох університетів: бакалаврат, магістратуру і PhD, велику кафедру, власні лабораторії та значну кількість викладачів, пов'язаних з галузевими й академічними установами.

Навчання тут починається з того, що українському атомнику потрібно знати сьогодні: фізику реактора, нейтронну фізику, теплогідравліку, обладнання АЕС, режими роботи ВВЕР-1000, аналіз аварій.

На магістерському рівні з'являються важкі аварії, управління аваріями, технологія АЕС з PWR, тривимірне моделювання перехідних процесів ВВЕР-1000, динаміка реакторів. В аспірантурі – двофазні теплоносії, ядерна захищеність, ризики та сучасні методи моделювання.

Тобто ВВЕР тут не намагаються забути. І це логічно: саме ці реактори становлять основу діючої української атомної генерації.

Водночас вони не є єдиною технологією, через яку студенту пояснюють атомну енергетику.

На кафедрі працює близько 25 викладачів. Поряд із професорами працюють доценти, старші викладачи та асистенти. Частина викладачів одночасно працює в Інституті проблем безпеки АЕС НАН України, ДНТЦ ЯРБ та Інституті ядерних досліджень.

Це важливо: студент отримує доступ не лише до університетської теорії, а й до фахівців, які працюють над питаннями безпеки ядерних установок, регулювання, нейтронно-фізичних розрахунків та проблем ЧАЕС. 

На кафедрі діють сім спеціалізованих навчальних лабораторій, з них три комп'ютерні. У 2022 році створені навчально-дослідний центр надійності та безпеки АЕС і навчально-науковий центр підтримки ядерної захищеності.

Є також комп'ютерний моделюючий комплекс, створений за міжнародної підтримки у сфері ядерної безпеки.

Студенти можуть працювати з двома тренажерними моделями – енергоблока ВВЕР-1000/В-320 Рівненської АЕС та узагальненого PWR потужністю 1400 МВт. Це не просто демонстраційне програмне забезпечення: передбачені режими оператора, інструктора і розробника, а також тренування персоналу зміни блочного щита управління.

Поряд залишається класична експериментальна теплофізика – аеродинамічні стенди, установки для дослідження вільної конвекції, теплових потоків, теплових труб і двофазних термосифонів, кліматична та вакуумна камери.

Це одна з сильних сторін КПІ: студент може досліджувати не лише готову модель реактора, а й фізичні процеси, на яких ґрунтується робота РУ.

Одна з ключових наукових ліній кафедри виросла з інженерної теплофізики Євгена Письменного. Його учні займалися системами охолодження, тепловими трубами, запасами безпеки АЕС, а у 2023 році під його керівництвом захищено PhD з теплообміну в реакторах IV покоління.

Є й інші сучасні напрями – безпека перспективних установок Westinghouse, CFD-аналіз, фізичний захист ядерних установок під час війни.

Тут важливий не перелік дисертацій, а сам механізм: старі фундаментальні компетенції не просто зберігаються, а переходять у нові задачі та до молодших дослідників.

Одеська політехніка пропонує іншу модель.

Якщо спробувати описати її одним реченням, то це освіта для людини, яка повинна добре розуміти, як працює реальна АЕС, що в ній старіє, що може відмовити і як забезпечити її безпеку.

Це видно і з навчальних курсів, і з наукових тем кафедри.

ВВЕР-440 та ВВЕР-1000 тут вивчають детально. Значне місце займають теплогідравліка, ресурс обладнання, водно-хімічні режими, корозія та ерозія, діагностика, системи безпеки, паливо, поводження з ВЯП.

Магістерський курс з кваліфікації систем, важливих для безпеки, охоплює аварійні умови, гермооболонку, охолодження басейну витримки, продовжені паливні кампанії, модернізацію палива та уроки Фукусіми.

Це той набір знань, без якого Україна не зможе експлуатувати власні діючі енергоблоки ще багато років. 

Матеріальна база добре відповідає цій моделі.

Є машинна зала з моделлю турбіни, макет паливної збірки ВВЕР-1000, п'ять теплоенергетичних стендів, лабораторії водно-хімічного режиму і систем охолодження, ядерної фізики, радіаційного захисту, комп'ютерний клас.

Для навчання використовується тренажер ВВЕР-1000/В-320.

Якщо матеріальна база КПІ значною мірою спирається на університетську теплофізику, то в Одесі вона найбільше орієнтована на підготовку інженера для діючої АЕС.

І це її сильна сторона. 

Саме тут виникають запитання.

У курсі «Сучасні технології перетворення ядерної енергії» поряд з AP1000, EPR, NuScale та SMR-160 досі викладають БРЕСТ, СВБР та інші російські перспективні реакторні концепції. У старішій версії курсу були також ВВЕР-1200, ВВЕР-1500, БН-600, БН-800 і БН-1600.

У роботах кафедри є AP1000, диверсифікація ядерного палива, високотемпературні реактори, виробництво водню, природна циркуляція в SMR. Водночас сучасні напрями в роботах кафедри теж є – AP1000, диверсифікація ядерного палива, високотемпературні реактори, виробництво водню, природна циркуляція в SMR.

Дисертації професури показали, що школа продовжує працювати і готувати нових дослідників. Є сучасні захисти з ресурсу, систем безпеки, диверсифікованого палива, високотемпературних реакторів.

Водночас не для всіх молодих PhD ми знайшли підтвердження подальшої роботи на кафедрі.

Тому головне питання тут не «чи жива стара одеська школа». Жива.

Питання – хто перебере її знання через десять років і наскільки швидко разом із ними оновиться технологічна частина освіти. 

У Львівської політехніки зовсім інша історія.

Кафедра має давню теплоенергетичну традицію, але атомний напрям відкрили лише у 2015 році. Тобто власна багатопоколінна атомна школа на зразок одеської тут ще не встигла сформуватися. Атомну школу Львова фактично зібрали з кількох сильних суміжних шкіл: теплоенергетики, механіки, хімічної технології, матеріалознавства та вимірювань.

Зате саме Львів найвиразніше показує вступнику майбутні технології галузі.

У бакалаврській програмі є дві траєкторії: «Атомні електричні станції» та «Інноваційні ядерні технології на АЕС».

У другій – SMR, швидкі, рідинносольові та високотемпературні реактори, Gen IV, аналіз ризиків і безпеки.

При цьому ВВЕР залишається практичною основою підготовки. Для студентів є окремий курс роботи з ВВЕР-1000 на комп'ютерному тренажері – пуски, зупини, нормальні та аварійні режими.

Окремо викладають паливний цикл: відкритий і замкнений цикли, збагачення, оксидне і металеве паливо, плутонієві й торієві цикли, перероблення, трансмутацію та скорочення радіотоксичності відходів.

Саме за змістом програми Львів сьогодні найвиразніше показує студенту, що атомна енергетика не закінчується на ВВЕР-1000. 

Ця програма ще молода, тому й матеріальну базу університет фактично добудовує на очах.

За останні п'ять років на кафедрі модернізували або створили 12 експериментальних установок.

Є лабораторія атомної енергетики з макетом паливної збірки ВВЕР-1000 і дозиметричним обладнанням.

А 5 березня 2026 року в університеті офіційно відкрили лабораторію комп'ютерного моделювання режимів роботи обладнання АЕС.

Її основа – багатофункціональний комп'ютерний тренажер ВВЕР-1000/В-320, створений на основі повномасштабного тренажера Рівненської АЕС. Перед запуском лабораторії викладачі кафедри у серпні-вересні 2025 року проходили спеціальну підготовку в інструкторів повномасштабних тренажерів блоків №1 і №5 Запорізької АЕС. 

Ще одна особливість Львовської політехніки – активне залучення зовнішньої експертизи.

З Енергоатомом кафедра співпрацює з 2015 року. Фахівців навчально-тренувальних центрів АЕС залучають до викладання, студенти беруть участь у літніх ядерних школах.

У 2026 році діють тристоронні договори «студент – університет – Енергоатом»: стипендія компанії та перспектива подальшого працевлаштування.

Ще у 2023 році компанія Westinghouse провела для студентів курс з AP1000, AP300, eVinci, Lead-Cooled Fast Reactor та диверсифікації палива.

У 2025 році львівські студенти брали участь у програмі Ukraine Summer Internship, організованій Argonne National Laboratory, а у 2026 році вся тритижнева програма Argonne для України вже проходила у Львівській політехніці.

Тематика – SMR, аналіз безпеки АЕС, аварійні та радіологічні наслідки, ядерно-відновлювані гібридні системи. Була й технічна поїздка на Рівненську АЕС.

До цього додаються європейський проєкт NURECAB і навчальні програми World Institute for Nuclear Security.

Усе це може частково пояснювати різке зростання інтересу до львівської програми. Водночас на вибір вступників, очевидно, впливає і безпекова ситуація: Львів значно менше потерпає від російських ударів і повітряних тривог, які переривають стаціонарне навчання.

17-річний вступник бачить поруч із назвою програми AP1000, Westinghouse, Argonne, SMR, реактори IV покоління та можливість договору з Енергоатомом. Тож атомна енергетика для нього виглядає не лише професією для діючих АЕС, а й галуззю з новими технологіями та новими проєктами.

Наукові біографії викладачів Львова це добре показують.

Гарант атомного бакалаврату Тетяна Римар починала в хімічній інженерії, інші викладачі прийшли з теплоенергетики, матеріалознавства, вимірювань, механіки. Частина атомних компетенцій нарощувалася вже пізніше.

Саме по собі це не недолік. Так нові міждисциплінарні напрями часто й виникають.

Але у Львові поки немає власної PhD-вертикалі G4.01. Тому сьогодні університет може мати дуже сучасну освітню програму, але ще тільки формує покоління науковців, яке зможе підтримувати її без постійної зовнішньої опори.

Досліджувати деградацію обладнання другого контуру ВВЕР-1000 після десятиліть експлуатації – «стара» тема тільки за віком реактора. Для України це одне з найактуальніших інженерних завдань.

Вміти аналізувати двофазні процеси, ресурс корпусу реактора, гермооболонку, системи безпеки або водно-хімічний режим – компетенції, які знадобляться ще десятиліттями.

Інша річ – технології.

Якщо перспективи атомної енергетики й надалі описуються передусім через ВВЕР-1200, БН-800, БРЕСТ або СВБР, освіта починає готувати фахівця до технологічного світу, в якому Україна вже не планує жити.

Майбутній український атомник повинен добре розуміти і діючий ВВЕР-1000, і західні PWR, особливості AP1000, нове паливо, SMR, Gen IV, важкі аварії, цифрові системи управління, сучасні вимоги до фізичного захисту та поводження з ВЯП.

І три університети перебувають у різних точках цього переходу.

КПІ має найповнішу систему: сильну власну наукову школу, експериментальну базу, повну освітньо-наукову вертикаль і помітне кадрове наступництво.

Одеська політехніка має, ймовірно, найбільший накопичений запас знань про експлуатацію та безпеку діючих ВВЕР. Вона продовжує готувати дослідників і поступово виходить на західні та перспективні технології. Її головне питання – швидкість технологічного та кадрового оновлення.

Львів має наймолодшу власне атомну школу, але найдинамічніше розширює сучасну освітню пропозицію і зовнішні зв'язки. Його питання – чи перетвориться це залучення зовнішніх компетенцій на власну багатопоколінну наукову школу.

105 зарахованих у 2026 році проти 62 у 2021-му – хороша новина.

Але галузі потрібні не першокурсники.

Між вступом і появою нового атомного інженера лежить кілька років. А між вступом і появою нового викладача чи науковця – значно більше.

Першокурсники 2026 року завершать бакалаврат приблизно у 2030-му. Ті, хто продовжить навчання, отримають магістерські дипломи у 2031-2032 роках. А ті, хто піде в науку, почнуть самостійно навчати наступне покоління вже ближче до середини 2030-х.

На той час частина нинішньої професури вже не працюватиме.