За три роки не побудуєте навіть будинок, не те що АЕС – керівник Slovenské elektrárne
21.07.2026
Генеральний директор Slovenské elektrárne Браніслав Стричек в інтерв’ю словацькому виданню Hospodárske noviny розповів про підготовку четвертого енергоблока АЕС Моховце до роботи, причини багаторічної затримки добудови, остаточну вартість двох блоків та програму продовження експлуатації словацьких АЕС.
Про будівництво Моховце-3,4
Розпочалося завантаження палива у четвертий енергоблок АЕС Моховце. Приблизно за чотири тижні після завантаження ядерного палива ми маємо досягти критичності реактора, тобто розпочати першу керовану ланцюгову реакцію поділу. Після цього почнемо поступово підвищувати потужність.
Першим важливим рівнем буде 20% потужності. Орієнтовно наприкінці літа на цьому рівні плануємо синхронізувати енергоблок з енергосистемою та розпочати постачання електроенергії. Потім потужність поступово підвищуватимемо до 100%. За сприятливих умов цього маємо досягти на межі 2026–2027 років, а наступного року блок уже повинен працювати на повній потужності.
Звісно, технічні недоліки, які можуть виявитися під час пусконалагоджувальних робіт, здатні подовжити цей процес. Водночас на четвертому енергоблоці ми врахували досвід пуску Моховце-3. Голова Управління ядерного нагляду Словаччини Марта Жякова також зазначала, що підготовка четвертого блока відбувалася значно простіше, оскільки ми вже мали необхідний досвід.
Усі основні проблеми, виявлені на третьому енергоблоці, стосувалися і четвертого. Йшлося насамперед про кабелі, зварні з’єднання та окремі компоненти. Але ці питання вирішували одночасно на обох блоках, тому на Моховце-4 недоліки усунули задовго до початку пуску.
Коли на третьому блоці виникала проблема, яку можна було швидко розв’язати за допомогою компонента з четвертого блока, ми використовували його, а згодом закуповували новий. Це не призвело до затримки Моховце-4. Усі використані компоненти ми встигли замінити, а для стратегічно важливого обладнання часто одразу закуповували й запасні частини. У цьому сенсі одночасна добудова двох енергоблоків була перевагою.
Будівництво АЕС Моховце розпочалося ще у 1980-х роках. Через нестачу коштів у 1992 році вирішили завершити лише перший і другий енергоблоки, які ввели в експлуатацію у 1998–2000 роках. Обладнання Моховце-3 і Моховце-4 законсервували з розрахунком, що колись ці блоки все ж добудують.
Коли у 2008 році було ухвалено рішення повернутися до проєкту, вартість наявних об’єктів і обладнання оцінювалася у 269 млн євро в цінах 2006 року. Тепер остаточна вартість двох енергоблоків становить 6,7 млрд євро.
Це показує, що, попри формальну готовність будівельної частини, крім бетону на майданчику майже нічого важливого не було змонтовано. Закупівля, постачання та встановлення основного обладнання відбувалися переважно після 2010 року. Із загальної вартості проєкту приблизно 6,45 млрд євро припадає саме на цей період.
Енергоблоки мають радянську проєктну основу, але практично все нове обладнання виготовили неросійські постачальники. Серед них – Rolls-Royce, Siemens, Framatome, Doosan та інші компанії. Тому не зовсім правильно говорити, що ці блоки будували протягом 40 років: переважну частину обладнання закупили й установили після відновлення проєкту.
Головною помилкою було початкове планування. Контракти підписували наприкінці 2009-го – на початку 2010 року, а завершити проєкт збиралися вже у 2012 році. За три роки сьогодні складно побудувати навіть житловий будинок, не кажучи про атомну електростанцію.
У піковий період на будівництві працювали близько 7 тис. людей. Але замість трьох років їх довелося утримувати протягом 16 років. Найбільшою перешкодою був дефіцит кваліфікованих фахівців. Після введення Моховце-2 у 2000 році у Словаччині залишилося дуже мало людей, які мали досвід спорудження атомних енергоблоків. Через нестачу персоналу ми не могли повноцінно організувати нічні зміни та роботу у вихідні.
Ще однією проблемою стала якість робіт окремих постачальників. Приблизно три роки втратили на заміну кабелів, перевірку всіх зварних з’єднань та верифікацію значної кількості поставленого обладнання.
Після аварії на японській АЕС Фукусіма-Даїчі довелося додатково підвищувати сейсмостійкість усього проєкту, хоча спочатку такі роботи не передбачалися. Це спричинило ще два–три роки затримки. Водночас європейські та американські атомні проєкти, реалізація яких розпочиналася приблизно у той самий період, будувалися ще довше й коштували дорожче у розрахунку на мегават встановленої потужності. Тому за цим показником Моховце все одно можна вважати найуспішнішим із нових західних атомних проєктів останніх років.
Фінансовий бік
Станом на момент інтерв’ю на Моховце-3 і Моховце-4 витратили 6,55 млрд євро. Остаточні закупівлі, зокрема стратегічних запасних частин, уже враховані у загальній вартості 6,7 млрд євро. Тепер ми дивимося на проєкт не лише як на завершення будівництва, а як на підготовку станції до надійної довгострокової роботи.
Наша компанія не настільки велика, щоб будувати атомну електростанцію лише за рахунок власного балансу. Проєкт розпочинали, маючи за спиною Enel, і банки оцінювали його з урахуванням фінансових можливостей цієї корпорації. Однак під час добудови Enel вийшла зі Slovenské elektrárne, і нам довелося фінансувати проєкт без її підтримки.
У 2020-2022 роках ми не виконували банківські ковенанти і фактично стояли однією ногою у банкрутстві. Але жоден банк не захотів доводити компанію до цього стану: недобудований атомний енергоблок не можна розділити на частини й вигідно продати. Банки вірили, що ми зможемо завершити станцію.
Фінальні витрати на третій енергоблок покрили, зокрема, завдяки акціонерним позикам. Від Enel та EPH ми отримали 1,4 млрд євро. Ще кілька сотень мільйонів вдалося залучити або заощадити завдяки продажу електроенергії та жорсткому контролю витрат.
Плани на майбутнє та ризики
Після введення Моховце-4 атомна енергетика забезпечуватиме близько 77% споживання електроенергії у Словаччині – це буде найвищий показник у світі. Країна також остаточно стане нетто-експортером електроенергії.
Водночас висока частка атомної генерації створює ризики, зокрема щодо забезпечення паливом. Найкритичнішою частиною ядерного паливного циклу є збагачення урану. Сьогодні росія контролює приблизно 40-45% світового ринку цих послуг. Проте Європа мала б достатньо власних потужностей для забезпечення внутрішніх потреб, якби у кризовій ситуації припинила експортувати послуги зі збагачення до Японії, Південної Кореї та США.
Альтернативну конструкцію ядерного палива ми отримали від американської Westinghouse. Фабрикація становить приблизно 12% вартості готового палива, тоді як на збагачення припадає близько 40%. Війна також прискорила рух до незалежності від росії, і в цьому напрямі, на мою думку, Європа робить правильні кроки.
Радянська проєктна основа наших енергоблоків передбачає п’ять систем безпеки – дві пасивні й три активні. Пасивні системи працюють на основі фізичних принципів і не потребують зовнішнього електропостачання. З погляду безпеки цей проєкт є надзвичайно міцним і навіть надмірно консервативним.
Окремим напрямом стає захист атомних об’єктів від нових загроз, зокрема безпілотників. Для цього розроблена спеціальна програма та передбачені значні інвестиції у захисні елементи. Я не можу розкривати подробиці, однак такі заходи вже тривалий час належать до наших найвищих пріоритетів.
Ми також збільшуємо щорічні інвестиції в наявні електростанції приблизно із 70 млн до 200–300 млн євро. Попереду серйозні проєкти, пов’язані з довгостроковою експлуатацією атомних енергоблоків. Зокрема, близько 300 млн євро плануємо спрямувати на модернізацію систем безпеки Моховце-1 і Моховце-2.
Наразі йдеться про 60-річну експлуатацію цих енергоблоків. Тепер ми починаємо інвестувати, щоб у майбутньому мати технічну можливість розглядати 80-річний строк роботи.
Для цього необхідно постійно контролювати старіння критично важливих компонентів, насамперед парогенераторів і корпусу реактора. Якщо вони старіють повільніше, ніж передбачалося під час проєктування, строк експлуатації теоретично може становити навіть 100 років. Сьогодні цього ще ніхто не знає, оскільки галузь уперше проходить такий шлях. Але вже зрозуміло, що окрихчування корпусів реакторів відбувається значно повільніше, ніж очікували під час спорудження перших атомних електростанцій.