Ядерний ренесанс буде дорогим тестом на спроможність. Атом повертається, але не для всіх – звіт McKinsey
06.07.2026
Фото: АЕС Темелін
Світова атомна енергетика знову опинилася в центрі енергетичної політики. Причини очевидні: зростає попит на електроенергію, держави шукають стабільну низьковуглецеву генерацію, промисловість електрифікується, а центри обробки даних і штучний інтелект створюють нові навантаження для енергосистем. Але новий звіт McKinsey Global Institute свідчить: повернення інтересу до атомної енергетики ще не означає автоматичного ядерного ренесансу. Головне питання – не чи потрібні нові атомні блоки, а хто здатен будувати їх серійно, за передбачуваною ціною і в керовані строки.
За актуальними даними Всесвітньої ядерної асоціації, у світі працюють 439 енергетичних реакторів сумарною потужністю 394,2 ГВт. Вони забезпечують близько 9% глобального виробництва електроенергії, ще 79 реакторів сумарною потужністю понад 78 ГВт перебувають у будівництві. МАГАТЕ у 2025 році вже вп’яте поспіль підвищило свій прогноз розвитку атомної енергетики: у високому сценарії глобальна атомна потужність до 2050 року може зрости до 992 ГВт, тобто у 2,6 раза порівняно з рівнем 2024 року; у низькому сценарії вона зростає до 561 ГВт.
McKinsey оцінює потенціал ще ширше: у сценаріях досягнення кліматичних цілей атомна потужність до середини століття може щонайменше подвоїтися, а потенційно – потроїтися, сягнувши до 1200 ГВт. Але такий масштаб означає не просто будівництво нових станцій. Він потребує одночасного розгортання паливного циклу, виробництва великого обладнання, інженерних компетенцій, регуляторної спроможності, фінансових механізмів і довготривалої політичної підтримки.
Що саме порівнювала McKinsey
Звіт McKinsey важливий тим, що не обмежується загальною тезою про «потребу в атомі». Автори аналізують економіку будівництва нового атомного блока на умовному новому майданчику у різних країнах. За базу взято сучасний реактор покоління III+ з водою під тиском потужністю близько 1 ГВт. Саме такі реактори нині залишаються основою великої атомної генерації: вони мають пасивні системи безпеки, міцнішу захисну оболонку і проєктний строк роботи щонайменше 60 років.
McKinsey використовує показник приведеної вартості електроенергії – тобто умовної ціни, за якої проєкт виходить «у нуль» за весь життєвий цикл. У розрахунку не враховуються податки, прямі субсидії та зовнішні ефекти, бо вони суттєво відрізняються між країнами. Це дозволяє порівняти базову економіку будівництва й експлуатації атомного блока в різних регіонах.
Ключовий висновок: атомна електроенергія дорожчає або дешевшає насамперед не через паливо чи експлуатаційні витрати. Її економіку визначають капітальні витрати, строки будівництва, вартість фінансування, здатність уникати змін проєкту під час спорудження, якість управління будівництвом і зрілість ланцюгів постачання. За оцінкою McKinsey, паливо, ремонти й обслуговування разом формують близько 40% приведеної вартості атомної електроенергії, тоді як решта припадає на капітальні витрати.
Інакше кажучи, нова АЕС стає дорогою тоді, коли країна довго будує, змінює проєкт у процесі, не має стабільного ланцюга постачання, не здатна заздалегідь закрити ліцензійні питання і змушена фінансувати об’єкт протягом надто довгого періоду без доходу від виробництва електроенергії.
Південна Корея як контрольний приклад
У звіті McKinsey Південна Корея фактично виступає еталоном конкурентного атомного будівництва. Її перевага не в одному окремому факторі, а в поєднанні трьох речей: ранній вибір стандартного проєкту, повторення цього проєкту від блока до блока і сильний інтегратор, який зберігає сталі команди, постачальників та інженерну логіку.
Перша складова – стандартизація. Якщо країна щоразу будує інший блок або суттєво змінює проєкт у процесі, вона щоразу заново проходить складну фазу інженерного навчання. Якщо ж дизайн повторюється, зменшується кількість змін, зростає передбачуваність робіт, скорочується кількість помилок і переробок.
Друга складова – безперервність постачальників. У серійній програмі виробники великого обладнання, будівельні компанії, монтажники, проєктанти і регулятор уже не вчаться з нуля на кожному об’єкті. Вони переносять досвід з попереднього блока на наступний. Саме це створює ефект навчання.
Третя складова – власний промисловий ланцюг. Південна Корея має можливість виробляти основне обладнання для атомних станцій всередині країни, а масштаб її програми дає економію на серії. McKinsey підкреслює, що така модель дала результат не лише в самій Південній Кореї, а й на АЕС Барака в ОАЕ, яку будував корейський консорціум за проєктом APR1400.
Приклад Бараки особливо показовий. Будівництво кількох однотипних блоків на одному майданчику, використання доведеного дизайну, сталість постачальників першого рівня і повторення однакових обсягів робіт дозволили скорочувати трудовитрати, непрямі витрати й витрати замовника. За оцінкою McKinsey, від першого до четвертого блока витрати на Бараці зменшилися приблизно на 40%.
Чому США та Франція будують дорожче
На протилежному полюсі – досвід США та частини європейських країн. У Франції та США, порівняно з південнокорейським орієнтиром, загальні будівельні витрати додають до приведеної вартості атомної електроенергії приблизно 50-60 доларів за МВт·год. У Китаї, навпаки, цей компонент приблизно на 3 долари нижчий за корейський рівень завдяки дешевшим матеріалам і робочій силі, але також через стандартизовану програму будівництва.
McKinsey окремо зазначає, що проблема Заходу не зводиться до «дорогих робочих рук». Так, у США будівельна праця з урахуванням продуктивності приблизно на 80% дорожча, ніж у Південній Кореї, а бетон – на 200–250% дорожчий. Але ще важливішими є довгі строки, складність проєктів, зміни під час будівництва, регуляторна фрагментованість і втрата навичок серійного атомного будівництва.
У Франції історично був один із найуспішніших прикладів серійної атомної програми: більшість її реакторів будувалися у 1970–1980-х роках за стандартизованою логікою. Але сучасні європейські проєкти вже не завжди успадковують цю дисципліну. Показовим є британський Hinkley Point C: McKinsey наводить його як приклад проєкту, де будівництво триває понад десятиліття, а додаткові вимоги та складність погоджень підвищують витрати.
Звіт також нагадує про втрату моделі інженера замовника. Історично великі оператори АЕС у США, Франції та Японії мали сильні внутрішні інженерні команди, здатні керувати складним проєктом, контролювати підрядників, інтегрувати постачання і не втрачати технічний контроль. З часом багато компаній скоротили такі компетенції або передали їх назовні. Сьогодні це стає окремим ризиком: якщо замовник не здатен самостійно розуміти, що саме він будує, проєкт легше втрачає керованість.
Китай: не лише дешевше, а й швидше
Китай у звіті McKinsey виглядає не просто як країна з дешевшою робочою силою. Його перевага – у масштабі та повторюваності. Китайські проєкти йдуть за послідовним сценарієм, а деякі нові реактори проходили шлях від першого бетону до підключення до мережі приблизно за шість років. За даними McKinsey, Китай забезпечує половину нещодавніх підключень нових атомних блоків до мережі і може обійти США як найбільший виробник атомної електроенергії до 2035 року.
Актуальна статистика Всесвітньої ядерної асоціації також свідчить, що останні підключення і нові старти будівництва значною мірою сконцентровані в Азії. Серед останніх підключень до мережі в базі асоціації фігурують китайські блоки Taipingling 2, San’ao 1 і Taipingling 1, а серед останніх стартів будівництва – корейський Shin-Hanul-4, китайський Taipingling 4 та індійські Kaiga 5 і 6.
Для Заходу це неприємний, але важливий сигнал. Ядерне лідерство більше не визначається лише кількістю реакторів, побудованих у минулому. Воно визначається здатністю будувати зараз. Саме тому країни з великим історичним атомним парком можуть програвати новим програмам, якщо втратили промислову пам’ять, серійність і компетентного замовника.
Ланцюги постачання: прихована межа ренесансу
Одна з найважливіших частин звіту McKinsey – аналіз ланцюгів постачання. Атомна енергетика залежить від двох великих систем: паливного циклу і виробництва обладнання для станцій. Обидві системи є високоспеціалізованими, концентрованими й чутливими до політичних ризиків.
Паливний цикл починається з видобутку урану, далі йдуть конверсія, збагачення і виготовлення паливних збірок. На кожному етапі працює відносно невелика кількість компаній і державних структур, зосереджених у кількох країнах. Найбільш концентрованою та капіталомісткою ланкою McKinsey називає збагачення.
Це має два наслідки. По-перше, атомне будівництво не можна розглядати окремо від питання довгострокового забезпечення паливом. По-друге, розвиток реакторів нового покоління може створити додатковий тиск на ринок палива з підвищеним збагаченням. За оцінкою McKinsey, попит на таке паливо може перевищити нинішні обмежені можливості західних постачальників.
Масштаб проблеми видно на прикладі США. McKinsey оцінює, що лише Сполученим Штатам для досягнення ядерних амбіцій до 2050 року потрібно було б інвестувати від 105 до 170 млрд доларів у паливний цикл. Це не витрати на самі атомні станції, а передумова для того, щоб нові реактори мали стабільне паливне забезпечення.
Не менш складним є обладнання. Реакторні корпуси, парогенератори, головні циркуляційні насоси, турбінне обладнання, великі поковки, спеціальні сталі та сплави – усе це потребує виробників з ядерною кваліфікацією, довгими виробничими циклами й перевіреною якістю. У США та Франції, за оцінкою McKinsey, різниця в цінах і доступності такого обладнання додає ще 14–20 доларів за МВт·год порівняно з південнокорейським орієнтиром.
Отже, ядерний ренесанс не можна оголосити політичним рішенням. Якщо одночасно багато країн захочуть будувати нові блоки, вони конкуруватимуть не лише за технології, а й за виробничі слоти на заводах, поковки, насосне обладнання, інженерів, будівельників, ліцензованих постачальників, збагачувальні потужності та паливо.
Фінансування: навіть пільгові кредити не скасовують ризику часу
Фінансування – ще одна причина, чому одна й та сама технологія може бути економічно прийнятною в одній країні й надто дорогою в іншій. Атомна станція потребує великих капітальних витрат на початку, але починає повертати кошти лише після введення в експлуатацію. Тому кожен рік затримки збільшує вартість проєкту не лише через додаткові роботи, а й через вартість капіталу.
McKinsey оцінює, що фінансові фактори додають приблизно 15–20 доларів за МВт·год до вартості електроенергії у Франції та США порівняно з південнокорейським орієнтиром. І це вже з урахуванням того, що обидві країни застосовують інструменти державної підтримки: Франція використовує пільгові кредити для програми EPR2, а США надавали федеральні гарантії для добудови АЕС Vogtle у штаті Джорджія.
Тобто державна підтримка важлива, але вона не є магічним компенсатором поганого управління. Якщо проєкт затягується, якщо рішення змінюються в процесі, якщо підрядники не узгоджені, а регуляторні процедури не закриті до початку будівництва, навіть дешевше фінансування не врятує економіку повністю.
Саме тому McKinsey наголошує на інструментах, які знижують ризики для інвесторів: державні гарантії, експортне кредитування, довгострокові договори купівлі електроенергії, контракти на різницю, стабільне регулювання і підтримка не одного блока, а всієї серійної програми. Такі інструменти особливо важливі для перших у країні або перших у своєму роді проєктів, де ризики виконання найвищі.
Малі модульні реактори: шанс на іншу економіку, але не гарантія
McKinsey окремо розглядає малі модульні реактори як можливий шлях зменшення частини проблем великого атомного будівництва. Їхня логіка полягає в меншій одиничній потужності, більшій стандартизації, заводському виготовленні компонентів і потенційній можливості серійного виробництва. Такі реактори можуть бути придатними для регіональних мереж, промислових майданчиків або споживачів, яким не потрібен блок на 1 ГВт.
За даними McKinsey, у світі розробляється понад 90 концепцій малих модульних реакторів на найпросунутіші переходять від креслень до будівництва. МАГАТЕ у своєму прогнозі також очікує, що малі модульні реактори відіграватимуть помітну роль: вони можуть забезпечити 24% нової атомної потужності у високому сценарії до 2050 року.
Але це не означає, що малі реактори автоматично будуть дешевими. Їхня економіка спрацює лише тоді, коли вони справді стануть серійним продуктом. Якщо кожен малий реактор будуватиметься як унікальний демонстраційний проєкт, з окремим ліцензуванням, несталим ланцюгом постачання і відсутністю повторюваності, він може успадкувати ті самі проблеми, що й великі блоки, тільки в меншому масштабі.
Для країн, які лише входять у нове атомне будівництво, це принципове застереження. Малі модульні реактори можуть бути частиною стратегії, але не заміною промислової дисципліни, регуляторної спроможності й довгострокового фінансування.
Регуляторна складність і суспільна підтримка
McKinsey також звертає увагу, що атомні проєкти визначаються не лише економікою. Важливими залишаються суспільне сприйняття, безпекові ризики, політична сталість, регуляторна архітектура і довіра до оператора. У країнах, які не мають великих власних ресурсів викопного палива, атомна енергетика часто сприймається як інструмент енергетичної безпеки. Але в інших країнах її розвиток стримують пам’ять про аварії, політичні рішення про згортання атомної генерації та недовіра до державних або корпоративних інституцій.
Окрема проблема – фрагментованість регулювання. McKinsey посилається на британський огляд ядерного регулювання 2025 року, де зазначалося, що один атомний проєкт може взаємодіяти з багатьма регуляторами без єдиного відповідального центру. Це створює ризик затримок і невизначеності навіть тоді, коли політичне рішення про будівництво вже ухвалене.
Звіт фактично формулює просту вимогу: ліцензування має бути завершене до початку будівництва настільки, наскільки це можливо, а державна політика не повинна змінюватися посеред проєкту. Для атомної енергетики, де строки реалізації вимірюються десятиліттями, політична нестабільність напряму перетворюється на фінансовий ризик.
Що Україні варто винести зі звіту McKinsey
Перший урок – атомне будівництво має бути програмою, а не набором окремих політичних рішень. Якщо Україна справді планує серію AP1000, потрібно з самого початку будувати її як повторювану промислову програму: з однаковими рішеннями, накопиченням досвіду, підготовкою кадрів, стабільною структурою постачальників і зрозумілим графіком наступних блоків.
Другий урок – країні потрібен сильний інженерний замовник. «Енергоатом» має не лише підписувати угоди, а й утримувати технічний контроль над проєктом: розуміти проєктні рішення, координувати постачальників, контролювати графік і вартість, мати власну компетенцію для діалогу з регулятором, урядом і міжнародними партнерами.
Третій урок – локалізація має бути прагматичною. Для України важливо розвивати власні ремонтні, монтажні, будівельні, інжинірингові й частково виробничі компетенції. Але локалізація не повинна перетворюватися на політичне гасло, яке здорожчує проєкт або створює ризики якості. Вона має починатися з реалістичної карти: що Україна може робити одразу, що потребує сертифікації, що має залишатися у глобальному ланцюгу постачання, а де можлива поступова передача компетенцій.
Четвертий урок – фінансова модель має бути зрозумілою до старту будівництва. Атомний блок не можна починати з розрахунком «добудуємо, якщо знайдемо гроші». Чим довше капітал заморожений у будівництві, тим дорожчою стає електроенергія. Для України це особливо критично через воєнні ризики, обмежений державний бюджет і потребу одночасно відновлювати енергосистему.
П’ятий урок – регуляторна спроможність є частиною економіки. Незалежний регулятор, який має достатньо кадрів, компетенцій і процедур для оцінки нових технологій, не гальмує атомне будівництво, а навпаки – знижує ризик дорогих помилок. Для країни з досвідом Чорнобиля і Запорізької АЕС під окупацією це питання не лише економічне, а й політичне та суспільне.
Головний висновок звіту McKinsey можна сформулювати просто: ядерний ренесанс можливий, але він не буде рівномірним. Попит на стабільну низьковуглецеву електроенергію зростає, прогнози МАГАТЕ підвищуються, Китай, Південна Корея, Індія та країни Близького Сходу активно будують або планують нові потужності. Але переможцями стануть не ті, хто оголосить найбільше блоків у стратегіях, а ті, хто зможе перетворити атомне будівництво на дисципліновану серійну програму.
Для України це означає, що атомна стратегія має починатися не з кількості бажаних блоків, а з архітектури виконання. Потрібно відповісти на практичні питання: хто контролює проєкт, хто інтегрує постачальників, як фінансується будівництво, які рішення повторюються, що локалізується, хто відповідає за якість, як працює регулятор тощо.
Атомна енергетика справді повертається. Але McKinsey показує, що це повернення буде не романтичним «ренесансом», а жорстким тестом на державну, промислову та фінансову спроможність. Для України, яка вже має велику атомну школу, досвід експлуатації ВВЕР, міжнародні партнерства і потребу у відновленні енергетики після війни, це шанс. Але шанс спрацює лише тоді, коли нове атомне будівництво буде не набором окремих проєктів, а керованою програмою з чіткою відповідальністю, серійністю і професійним супроводом від першого рішення до введення блока в експлуатацію.