За оцінкою IEA, глобальні інвестиції в енергетику у 2026 році мають зрости до $3,4 трлн. З них близько $2,2 трлн буде спрямовано у відновлювану енергетику, атомну енергетику, мережі, накопичувачі, низьковуглецеві палива, енергоефективність та електрифікацію. Для порівняння, на нафту, газ і вугілля припаде близько $1,2 трлн. Водночас IEA пов’язує зміну інвестиційних пріоритетів із новою хвилею енергетичної нестабільності та потребою країн зменшувати залежність від імпортного палива.

Один із ключових висновків звіту – атомна енергетика вже перебуває у фазі відновлення інвестиційної уваги. У світі будується 78 ГВт нових атомних потужностей у 15 країнах, а річні інвестиції в атомну енергетику перевищують $80 млрд. IEA зазначає, що атомна енергетика «вже здійснює сильне повернення», і цей процес може прискоритися на тлі енергетичних шоків.

Показово, що аргументація на користь АЕС дедалі менше зводиться лише до кліматичної політики. Для країн-імпортерів палива атомна енергетика стає способом зафіксувати довгострокове джерело стабільної електроенергії, зменшити залежність від газових і нафтових маршрутів та підвищити стійкість енергосистеми. Це особливо важливо в умовах, коли електрифікація економіки прискорюється, а попит на електроенергію з боку промисловості, транспорту, дата-центрів і штучного інтелекту зростає.

Найбільш політично важливий сигнал звіту – структура нового атомного будівництва. IEA зазначає, що за останнє десятиліття 94% реакторів, будівництво яких розпочалося, були китайського або російського дизайну. Китайська внутрішня атомна програма вже забезпечує близько третини глобальних інвестицій в атомну енергетику.

Це означає, що нинішній атомний ренесанс має не лише енергетичний, а й геополітичний вимір. Якщо демократичні країни хочуть нарощувати атомну генерацію, але не бажають залежати від китайських або російських технологічних платформ, їм доведеться не просто оголошувати наміри, а створювати власні виробничі, фінансові та регуляторні екосистеми для будівництва АЕС.

Для України цей висновок особливо важливий під час обговорення добудови третього та четвертого енергоблоків ХАЕС. Будь-яка майбутня атомна програма має оцінюватися не лише за ціною блоку, а й за походженням технології, ланцюгами постачання, доступністю палива, сервісу, компонентів, інжинірингу та можливістю локалізації. Інакше атомна енергетика, яка має зміцнювати енергетичний суверенітет, може створювати нові залежності.

Окремий блок звіту присвячений впливу дата-центрів та штучного інтелекту на енергетичні інвестиції. IEA фіксує, що замовлення на нові газові електростанції у 2025 році зросли до 130 ГВт – це максимум за 25 років. Одним із ключових драйверів став попит дата-центрів у США. Очікувані глобальні інвестиції у газову генерацію у 2026 році наближаються до $120 млрд.

Водночас саме технологічний сектор починає формувати новий попит на безперебійну низьковуглецеву електроенергію. За даними IEA, технологічні компанії у США вже оголосили про наміри розвивати понад 50 ГВт нових атомних потужностей. Але звіт робить важливе застереження: значна частина цього портфеля поки що спекулятивна, оскільки регуляторна готовність багатьох реакторних дизайнів різна, а лише одна американська компанія отримала схвалення Комісії ядерного регулювання США (NRC) для своїх малих модульних реакторів.

Це означає, що ММР входять у фазу великого інтересу, але ще не стали масовим інвестиційним продуктом. Відтак ММР не варто розглядати як швидке універсальне рішення. Їх можна включати в довгострокову стратегію, але ключовими критеріями мають бути ліцензування, референтність технології, фінансова модель, локалізація та реальна готовність постачальника виконувати проєкт.

IEA фактично підтверджує: атомна енергетика не повертається лише завдяки ринку. Вона потребує державної участі, гарантій, довгострокового фінансування і регуляторної визначеності.

У США уряд домовився з Westinghouse і Brookfield про організацію фінансування та дозволів для атомних реакторів на $80 млрд, а дві компанії отримали $400 млн федеральної підтримки для ММР. Європейська комісія у своїй «Ядерній ілюстративній програмі» оцінила потребу атомної енергетики у €241 млрд сукупних інвестицій до 2050 року для великих нових блоків і продовження ресурсу, а також оголосила гарантійний фонд на €200 млн для підтримки приватних інвестицій у ММР. У Великій Британії Great British Energy підписала контракт із Rolls-Royce SMR на розробку першого британського ММР із фінансуванням £600 млн від Національного фонду добробуту.

Франція продовжує просувати програму будівництва шести нових реакторів EPR2 із капітальними витратами €73 млрд у цінах 2020 року. Китай, своєю чергою, продовжує схвалювати приблизно 10 нових блоків на рік і ставить ціль досягти 110 ГВт встановленої атомної потужності до 2030 року.

Звіт наголошує: якщо вартість запозичень залишиться високою, найбільше постраждають капіталомісткі технології з великими початковими витратами. Атомна енергетика саме така: вона потребує значних інвестицій на старті, хоча потім має низькі операційні витрати та довгий строк роботи.

Це особливо важливо для країн, що розвиваються, і для держав із вищою вартістю капіталу. Для них навіть технологічно обґрунтований атомний проєкт може стати фінансово непрохідним без державних гарантій, експортно-кредитної підтримки, участі міжнародних фінансових інституцій або спеціальних механізмів розподілу ризиків.

Показово, що у 2025 році Світовий банк і Азійський банк розвитку, які раніше мали обмеження щодо фінансування атомної енергетики, змінили підхід і зробили кроки до підтримки країн, які розглядають атомні системи, зокрема через меморандуми з МАГАТЕ.

Ще один важливий висновок звіту – атомний ренесанс неможливо розглядати окремо від інвестицій у мережі та системну гнучкість. У 2026 році глобальні інвестиції в електричні мережі очікуються на рівні близько $550 млрд, що майже на 20% більше, ніж роком раніше. Інвестиції у батарейні накопичувачі для енергосектору перевищують $100 млрд.

Для країн, які планують нові АЕС, це означає просту річ: реакторний проєкт не може бути ізольованим. Паралельно потрібні вкладення у передачу електроенергії, балансування, захист мереж, цифровізацію, кібербезпеку та резервування. Без цього навіть нова базова генерація не дасть очікуваного ефекту для енергосистеми.

Для України це один із ключових практичних висновків. Післявоєнна атомна стратегія має бути не лише переліком майбутніх блоків, а програмою розвитку всієї електроенергетичної інфраструктури: мереж, підстанцій, систем керування, фізичного захисту, аварійного живлення, ремонтної бази, складів критичних компонентів і підготовки персоналу.

Світовий атомний ринок входить у період, коли конкуренція йтиме не просто за реакторні технології, а за цілі промислові екосистеми. Перемагатимуть ті країни, які зможуть поєднати державну політику, регуляторну готовність, фінансові інструменти, локалізацію виробництва та довіру до партнерів.

Українська атомна політика в такій ситуації має спиратися на кілька принципів.

По-перше, атомна генерація має розглядатися як стратегічна інфраструктура енергетичної безпеки, а не лише як джерело електроенергії. Це означає довгострокове планування, захист ланцюгів постачання, диверсифікацію технологій і максимальне залучення української промисловості.

По-друге, рішення щодо великих блоків і ММР не мають протиставлятися. Великі реактори залишаються основою масштабної атомної генерації, тоді як ММР можуть бути перспективним напрямом для промислових споживачів, теплопостачання, заміщення вугільної генерації або ізольованих енергетичних кластерів. Але лише після того, як технологія матиме достатню референтність, зрозумілу ціну та реалістичну модель ліцензування.

По-третє, Україна має боротися не тільки за право купити технологію, а й за місце у ланцюгах постачання. Ідеться про інжиніринг, будівельно-монтажні роботи, електротехнічне обладнання, системи безпеки, крани та вантажопідіймальні механізми, ремонтні технології, контроль металу, сервіс, підготовку кадрів і виробництво окремих компонентів.

По-четверте, державі потрібне сильне атомне лобі у доброму сенсі цього слова – не корпоративне, а державницьке. Якщо Польща, Чехія, Франція, Велика Британія, США і Китай вибудовують атомні програми як промислову політику, Україна не може залишати цю сферу лише на рівні окремих контрактів.

Звіт IEA демонструє, як атомна енергетика повертається у центр глобальної енергетичної політики. Але це повернення не автоматичне. Воно потребує грошей, політичної волі, регуляторної спроможності, інфраструктури, локалізації та довіри до партнерів.

Для України це шанс, але не гарантія. Світовий атомний ренесанс відкриває можливості для нових блоків, ММР, модернізації, промислової кооперації та участі українських компаній у міжнародних проєктах. Проте скористатися ними зможе лише та країна, яка діятиме швидше, системніше і стратегічніше за конкурентів.