Головним політичним документом стала заява «Безпечна та доступна ядерна енергія для всіх», яку підтримали 34 держави, включно з Україною. У ній атомну енергетику прямо названо безпечним, надійним, керованим і низьковуглецевим джерелом електроенергії, що має бути одним із стрижнів майбутніх енергосистем. Документ також підтримує і довгострокову експлуатацію чинних реакторів, і оновлення великих атомних парків, і раннє розгортання передових реакторів, включно з ММР. Окремо підкреслено, що розширення ядерної генерації має супроводжуватися незалежним регулюванням, дотриманням стандартів МАГАТЕ, прозорістю, суспільною комунікацією та відповідальним підходом до поводження з відходами.

Не менш важливим став другий документ – заява щодо фінансування ядерної енергетики, яку підписали 27 країн, серед них також Україна. Її суть проста, але для галузі майже революційна: ядерні проєкти більше не пропонують розглядати як щось, що має виживати лише за рахунок державного ентузіазму. Учасники прямо закликали до мобілізації передбачуваного і диверсифікованого фінансування через поєднання бюджетної підтримки, міжнародних фінансових інституцій, експортно-кредитних агентств, приватного капіталу та нових фінансових інструментів. У заяві окремо вітається посилення ролі Світового банку, Азійського банку розвитку, CAF, OPEC Fund, ЄІБ та ЄБРР у ядерній тематиці. Інакше кажучи, атом дедалі менше виглядає як «незручний родич» у кліматичному фінансуванні.

Практичний вимір саміту підсилило оголошення Єврокомісії про нову стратегію щодо малих модульних і передових модульних реакторів. Брюссель хоче, щоб перші європейські ММР-проєкти вийшли на стадію реалізації вже на початку 2030-х років. Стратегія передбачає серійний підхід до розгортання реакторів, тіснішу промислову кооперацію, розвиток конкурентного європейського ланцюга постачання, включно з послугами паливного циклу, регуляторні колаборації, спільні ранні огляди, створення SMR Valleys і навіть окрему SMR-коаліцію для координації між зацікавленими країнами. Тобто спостерігається перехід від розмови про красиві концепти до спроб перетворити ММР на окремий індустріальний проєкт ЄС.

Разом зі стратегією Єврокомісія підтвердила і масштаб інвестиційної потреби. За фінальною версією Nuclear Illustrative Programme, до 2050 року на реалізацію ядерних планів країн ЄС знадобиться близько 241 млрд євро. Ці кошти підуть як на продовження ресурсу чинних енергоблоків, так і на будівництво нових великих реакторів. Окремо зазначено, що додаткові інвестиції знадобляться для ММР, AMR і довгостроково – для термоядерних технологій. Паралельно Комісія оголосила про намір створити гарантійний інструмент на 200 млн євро для підтримки приватних інвестицій у перші комерційні проєкти інноваційних ядерних технологій. Масштаб суми, звісно, не такий, щоб перевернути весь ринок одним рухом, але як політичний сигнал це важливо: ЄС починає не лише говорити про атом, а й потроху відкривати для нього фінансові двері.

Ще один важливий підсумок Парижа – зміна тону самої європейської дискусії. Урсула фон дер Ляєн назвала попереднє скорочення частки атомної енергії в Європі стратегічною помилкою. За її словами, у 1990 році атом забезпечував близько третини виробництва електроенергії в ЄС, а тепер близько 15%, що посилило залежність Європи від дорогого імпортного викопного палива. Для Єврокомісії атом тепер подається не як ідеологічна тема, а як питання енергетичної безпеки, конкурентоспроможності та технологічного суверенітету.

Франція, своєю чергою, використала саміт для просування свого бачення майбутнього галузі. Емманюель Макрон наголосив, що ядерна енергетика дозволяє одночасно досягати трьох цілей: конкурентної вартості електроенергії, скорочення викидів CO2 і більшої незалежності. Він також виступив за максимальну стандартизацію реакторних проєктів між країнами та виробниками, щоб зменшувати вартість і затримки. Окрема тема – диверсифікація постачання урану та збагачення, адже, за даними Reuters, у 2024 році виробники ядерної енергії в ЄС ще імпортували 15% урану з росії, а сама Франція планує збільшувати власні потужності зі збагачення.

Для України цей саміт був важливий не лише як майданчик для участі в новій європейській атомній політиці, а й як нагода знову нагадати, що ядерна безпека в Європі сьогодні не абстрактна тема. Прем'єр-міністерка Юлія Свириденко заявила в Парижі, що країна-агресор має нести відповідальність за дії, які ставлять під загрозу глобальну енергетичну безпеку. Під час саміту вона також обговорила з Рафаелем Гроссі ситуацію на Запорізькій АЕС і наголосила на важливості постійної присутності моніторингової місії МАГАТЕ на станції. Тобто український порядок денний у Парижі був подвійним: з одного боку – участь у новій архітектурі фінансування та розвитку атомної енергетики, з іншого – нагадування, що без деокупації ЗАЕС і припинення атак на енергетичну інфраструктуру будь-які розмови про «безпечну енергію для всіх» залишатимуться іронічними.

У підсумку паризький саміт показав, що атомна енергетика повертається в центр європейської промислової та енергетичної політики. Причому тепер мова вже не лише про визнання ролі АЕС у декарбонізації, а про значно приземленіші речі: як знайти гроші, як стандартизувати технології, як пришвидшити ліцензування, як зібрати власний ланцюг постачання і як зменшити зовнішні залежності. Для України це вікно можливостей: якщо ЄС справді переходить від декларацій до промислової реалізації ММР і нових атомних проєктів, українським державним і приватним компаніям важливо не спостерігати з узбіччя, а заздалегідь вбудовуватися в цю нову ядерну економіку. І відкладати це питання на потім часу немає.

Додаткового важеля для української влади надає і зростання інтересу промислових споживачів до нових ядерних рішень. Зокрема, найбільший металургійний комбінат країни «АрселорМіттал Кривий Ріг», за словами генерального директора підприємства Мауро Лонгобардо, веде переговори з НАЕК «Енергоатом» щодо можливого розміщення малих модульних реакторів для зниження вартості електроенергії. Це можна вважати сигналом, що тема ММР в Україні поступово виходить за межі суто державної енергетичної політики і починає розглядатися також як інструмент забезпечення конкурентоспроможності енергоємної промисловості, насамперед у контексті високих цін на електроенергію та потреби в декарбонізації виробництва.