Ухвалювати правильні рішення в умовах хаосу й максимальної невизначеності дуже непросто. А якщо від цих рішень залежить життя людей та робота наукової установи  — робити це ще складніше.  Про деталі, як приймалося рішення про евакуацію ІПБ АЕС з Чорнобиля, реакцію ДАЗВ, та як бути готовим до будь-якої надзвичайної ситуації у інтерв’ю виданню для науковців «Світ» розповів заступник директора Інституту проблем безпеки атомних електростанцій НАН України Сергій Паскевич, який сьогодні захищає Україну зі зброєю в руках. Републікуємо інтерв’ю (дещо скорочено).

 — Пане Сергію, якими стали для вас перші дні повномасштабного вторгнення? Чи стала війна несподіванкою?

— У мене були побоювання, що ворог піде у наступ, але не думав, що росіяни вторгнуться на територію України з півночі та території білорусі. Очікував, що після заяви диктатора рф про початок так званої СВО російські війська інтенсифікують бойові дії на територіях Луганської та Донецької областей.

У місті Чорнобилі розміщені основні дослідницькі лабораторії, гуртожитки науковців та адміністрація нашого інституту. Це дає унікальні можливості для проведення дослідницьких робіт безпосередньо на ЧАЕС та в зоні відчуження. До державного кордону від нас зовсім недалеко…

Близько 5 години ранку 24 лютого я прокинувся від телефонного дзвінка.  Знайомі повідомили, що через Іванків (місто, яке розташоване за 50 кілометрів від Чорнобиля) рухаються наші війська, у бік Чорнобиля. 

Пам’ятаю, що в перші години в голові крутилося: «Це провокація, такого не може бути». Коли науковці й персонал інституту вже сідали в автобус, у небі над Чорнобилем з типовим свистом пролетіла ракета. Вона летіла з білорусі на територію України.

Однак у перші тижні здавалося, що це триватиме недовго. Вірив, що ми їх швидко розіб’ємо і повернемося до наукової роботи.

Улітку 2022 року зрозумів, що ця війна надовго. Сьогодні розумію, що це на роки.

— Тобто інститут було евакуйовано в перші години повномасштабного вторгнення?

— Так, ми почали евакуацію, коли російські війська увійшли в зону відчуження.

Я зателефонував черговому Державного агентства України з управління зоною відчуження, запитав, що відбувається? Він відповів, що чути стрілецький бій у  районі міста Прип’ять.  Питаю: «Що робити?», він відповів: «Не знаю…».

Ніяких офіційних повідомлень чи вказівок не було.

Ми почали збиратися. Через годину знову зателефонував черговому державного агентства, але слухавку вже ніхто не брав.

Виїхали о шостій ранку, а о дванадцятій танки вже були біля ЧАЕС.

…Коли проїжджали міст через річку Уж (за десять кілометрів від Чорнобиля), українські військові вже його мінували. Тобто ми  виїхали з зони відчуження буквально в останній момент.

— Хто ухвалив рішення про евакуацію?

— Я ухвалив. Були перебої зі зв’язком,  не вдавалося додзвонитися до директора (директор інституту — Анатолій Носовський, — авт.). Ми вже були в автобусах, коли Анатолій Володимирович зміг перетелефонувати й погодив цю операцію. 

На жаль, нам вдалося вивезти з Чорнобиля тільки трудові книжки співробітників. Всі інші документи залишилися в адміністрації. Через декілька днів, уже за окупації, особові справи співробітників таємно перемістив і надійно заховав чоловік (самосел у зоні відчуження), який залишився в місті. Він зберіг ці документи до визволення Чорнобиля.

—  У перші ж дні великої війни ви пішли воювати і, зокрема, брали участь в обороні Чернігова. Як це було?

— Я танкіст, захищав територіальну цілісність України у 2014–2015 роках. Тому два дні ходив до військкомату в Славутичі (мешкаю у цьому місті) і просив направити мене до моєї частини (відповідно до чинного законодавства).

Однак військкомат перебував у стані шоку і, м’яко кажучи, не міг ефективно працювати. Дізнався, що створюється Територіальна оборона міста Славутич.  Я ознайомився зі станом речей (наявність озброєння, кількість і фаховий рівень добровольців), зрозумів, що ефективно захищатися Славутич не може. Картина була  невтішна. Місто було не готове до збройного захисту. 

Тому зранку 26 лютого вирішив їхати до Чернігова, який на той час уже був у напівоточенні. На дороги, що ведуть до міста, вже стягнули важку будівельну техніку — бульдозери, крани.

Чернігівці намагалися в будь-який спосіб зупинити ворога.

У місто довелося буквально «пробиратися» — їхати ґрунтовками й лісосмугами.

Там записався до тероборони, служу в ній і сьогодні.

— А як у цей час складалася ситуація на ЧАЕС? Як позначилася окупація Чорнобильської АЕС на її безпеці?

— Основне завдання співробітників ЧАЕС — забезпечувати безпеку функціонування АЕС, зокрема, безпечне зберігання відпрацьованого ядерного палива.

Після деокупації станції було перевірено цілісність і надійність бар’єрів, які забезпечують радіаційну та ядерну безпеку АЕС. За словами адміністрації ЧАЕС,  бар’єри безпеки не були порушені,  всі ядерні матеріали на місці. Тому можна зробити висновок, що на безпеку майданчика ЧАЕС окупація не вплинула.

Однак  логістичні зв’язки Чорнобильської АЕС із містом Славутич  порушено, і це суттєво впливає на умови роботи. На сьогодні персонал вимушений по два тижні перебувати на станції. Це велика проблема, яка впливає на ефективність управління станцією. Місто атомників Славутич — нині у транспортній пастці, і як її розв’язати — незрозуміло.

Не можна сказати: якщо ядерне паливо на місці, радіоактивні відходи на місці, значить, усе добре, все під контролем. Ні, війна порушила логістику між ЧАЕС і місцем проживання персоналу.

Це велика соціальна проблема.

— У якому стані були будівля й обладнання інституту після деокупації Чорнобиля? 

— Адміністративний корпус і лабораторії сильно постраждали. росіяни розтрощили меблі, знищили всі (!) комп’ютери (видерли жорсткі диски та сервери). Чимало інформації, яка була накопичена за час роботи інституту (з 1992 року), втрачено.

На щастя,  частину інформації все ж вдалося зберегти.

Єдине, куди російські військові побоялися зайти, це сховище з радіоактивними джерелами та зразками матеріалів, що містять ядерне паливо об’єкта «Укриття». Тобто війська рф готувалися до окупації Чорнобиля,  розуміли, куди заходити не можна.

— Які плани відновлення й розвитку має інститут? 

— Інститут здійснює наукове керівництво Чорнобильською АЕС: супровід виведення енергоблоків ЧАЕС з експлуатації,  контроль впливу об’єкта «Укриття» на довкілля тощо.  Ми стежимо, щоб виведення ЧАЕС з експлуатації було безпечним, а об’єкт «Укриття» було перетворено  на екологічно безпечну систему.

Інститут моніторить викиди радіоактивних аерозолів з об’єкта «Укриття», забруднення радіонуклідами ґрунтових вод і повітря. Однак найважливішою нашою роботою є дослідження стану матеріалів, що містять ядерне паливо у зруйнованому реакторі 4-го енергоблока. Ці дослідження треба виконувати постійно, майже щоденно.

Після того, як російські військові втекли з Київщини й залишили зону відчуження, одразу почалися роботи з відновлення інституту в Чорнобилі. Наші співробітники провели велику роботу — замінили вікна, двері, провели комплекс ремонтних робіт у лабораторіях, адміністративному корпусі, гуртожитках. Сьогодні науковці знову мають можливість працювати й жити в Чорнобилі.

Також частково відновлено роботу лабораторій.  Це важливо, бо потрібно аналізувати зразки, які відбираються на об’єкті «Укриття».

Що стосується майбутнього атомної енергетики, то позиція нашого інституту така: Чорнобильська зона відчуження — перспективне місце для будівництва нових атомних енергоблоків.

Ще до війни ми стверджували, що якщо й будувати нові блоки, то робити це варто саме тут, у зоні відчуження.  У червні 2022 року Державна атомна компанія  «Енергоатом» заявила про намір збудувати  дев’ять нових атомних енергоблоків.  П’ять нових енергоблоків буде збудовано на робочих майданчиках АЕС України, а для чотирьох виберуть нові місця розташування.

Зрозуміло, що для вибору нових майданчиків для блоків АЕС Чорнобильська зона підходить найкраще.

Споруджуючи нові енергоблоки, потрібно врахувати всі фактори — клімат, стан ґрунтів, ґрунтових вод, рослинність, соціальні параметри. Інакше кажучи, треба передбачити вплив ядерного реактора на довкілля. Ці дослідження й розрахунки виконують наукові інститути, зокрема й наш Інститут проблем безпеки атомних електростанцій НАН України.

Ми виконували такі підрахунки для комплексу НБК-ОУ, робимо їх для ЧАЕС. Такі дослідження також проводили, коли виводили з експлуатації водойму-охолоджувач (а також оцінювали вплив цього об’єкту на довкілля). Під час будівництва Централізованого сховища відпрацьованого ядерного палива фахівці Інституту брали участь у виборі майданчика, обґрунтуванні безпеки, супроводі будівельних робіт.

І найважливіше  — це об’єкт «Укриття», споруда, яка захищає навколишнє середовище від радіоактивних матеріалів зруйнованого реактора. Над об’єктом «Укриття» споруджено Новий безпечний конфайнмент —  металеву арку вагою понад 35 тисяч тонн. Арка накрила об’єкт «Укриття» і утворила комплекс НБК-ОУ.  Створення арки — лише початковий етап перетворення об’єкта «Укриття» на екологічно безпечну систему. Роботи щодо переведення його в безпечний стан тільки почалися.

Ми сформували оболонку, яка запобігає потраплянню опадів до зруйнованого реактора. Але поки що не сформовано бар’єри безпеки, які б дали змогу сказати, що паливовмісні матеріали — у безпечному стані.

Завдання нашого інституту  — виконати роботи з характеризації паливовмісних матеріалів, що містять ядерне паливо, розробити заходи для створення бар’єрів безпеки (або вилучення цих матеріалів).  Надзвичайно важливо оцінити — як з часом змінюються фізико-хімічні параметри матеріалів, що містять ядерне паливо. Це треба знати, щоб розуміти, в яких умовах необхідно зберігати матеріали, щоб вони були в безпеці дуже довго (тисячоліття!). Повного розуміння змін фізико-хімічних властивостей цих матеріалів поки що немає.

Щоб перевести об’єкт «Укриття» в безпечний стан, потрібно виконати дуже багато роботи. Це велика проблема, і поки що немає ні технологій, ні готових рішень, як це зробити. Наука має все це розробити й запропонувати уряду.

Ця робота — на багато десятиліть, а, можливо, й на століття.

— Чи підтримують інститут міжнародні партнери сьогодні, під час  війни?

— Ми тісно співпрацюємо з університетом Бристоля (Великобританія). Вони нам дуже допомагають. Підтримують й інші установи, зокрема, надають  дозиметричне обладнання, комп’ютери та спецодяг. Тобто так, міжнародні партнери нас підтримують.  Інститут навіть створив власний фонд, куди можна жертвувати кошти на відновлення й розвиток установи.

— Пане Сергію, ви захищали Україну у 2014–2015 роках, були командиром танкового взводу.  Що саме з досвіду участі в антитерористичній операції стало в пригоді під час повномасштабного вторгнення?

— Під час участі в АТО я зрозумів, що сподіватися треба передусім на себе і побратимів. І — в жодній ситуації, навіть тій, що здається безвихідною, не можна опускати руки.

Також важливо постійно навчатися (не чекати, що хтось приїде й навчить, шукати можливості для навчання потрібно самотужки).

 — На основі власного досвіду — що б ви порадили науковцям за кордоном на випадок кризової ситуації? Як варто готуватися і діяти  під час небезпеки (війни, торнадо, паводку тощо)?

— Важливо готуватися до надзвичайних ситуацій.  Потрібно вжити заходів для убезпечення наукової й адміністративної інформації. Наприклад, тримати дані досліджень (і взагалі дані своєї установи) в цифровому форматі, у «хмарі», мати електронні копії звітів та документів.

У разі евакуації обов’язково треба вивезти документи відділу кадрів. Від цієї документації залежать долі людей — виплата зарплат, облік персоналу, пенсійні виплати. Ми дуже швидко збиралися і, на жаль, вивезли не всі документи …

А найголовніше —забезпечити безпеку близьких.  Завжди необхідно  думати про тих, хто поруч із вами. Якщо ти керівник, то маєш дуже швидко евакуювати з небезпечної зони  персонал установи. Зробити це треба будь-якими можливими способами.

Після цього ухвалювати рішення відповідно до ситуації. Якщо можеш тримати зброю в руках — іти й захищати країну.

Джерело: газета «Світ», інтерв’ю брала Світлана Галата