Про причини, наслідки та ліквідацію аварії на Чорнобильській АЕС, наслідки російської окупації Зони відчуження та безпеку АЕС після повномасштабного вторгнення російської федерації в інтерв’ю «Громадському радіо» розповів директор Інституту проблем безпеки АЕС НАН України, академік Анатолій Носовський. З інтерв'ю також можна дізнатися про його бачення ситуації на ЗАЕС та нинішній стан справ у ІПБ АЕС. Тож републікуємо його відповіді журналістам.

– Так сталося, що після закінчення Ленінградського політехнічного інституту мене направили на роботу до Інституту атомної енергії імені Курчатова, а саме до його філії, яка знаходилась у місті Сосновий Бор, де розташована Ленінградська атомна електростанція з реакторами РБМК. До сфери моїх обов’язків входило дослідження радіаційної безпеки, радіаційного контролю та радіаційного захисту на атомних підводних човнах. І ось, коли у 1986 році трапилась аварія на Чорнобильській АЕС, мене направили туди у відрядження.

На Чорнобильській АЕС протягом 1986-1987 рр. я займався організацією радіаційного захисту будівельників, монтажників, які були залучені до будівництва об’єкта «Укриття» над аварійним 4-м блоком. Ця робота була доручена Міністерству середнього машинобудування СРСР, яке для цих цілей створило спеціальне Управління будівництвом (УБ-605), яке й мало побудувати «саркофаг» над зруйнованим реактором. До моїх обов’язків входило якраз забезпечення дослідження радіаційної обстановки, яка склалася, вимірювання радіаційних параметрів, розрахунок часу роботи будівельників і монтажників.

Допуск будівельних бригад до роботи здійснювали фахівці, які прибули з Челябінська, Красноярська, Соснового Бору, і які вже мали досвід роботи в радіаційних умовах. А от будівельниками, які виконували ці роботи, були військові, призвані на військових зборах. Моя ж робота полягала у забезпеченні радіаційного захисту цих будівельників.

– Тут якраз була накладка — це і проєктні помилки, і людський фактор. Я Вам скажу, що коли сталася аварія на Фукусімській АЕС, ми завжди говорили, що якби там, на Фукусімі, був персонал Чорнобильської АЕС, то цієї б аварії не трапилось. Вони б знайшли там механізм подати напругу на енергоблоки, які залишились без електропостачання. А от якщо би на момент аварії в Чорнобилі там був персонал з Фукусімської АЕС, то тієї аварії теж би не трапилось, оскільки вони всі працюють суворо за інструкціями, за технологічними регламентами. Наші ж фахівці порушили деякі регламенти, але це не є первопричиною. Первопричиною були конструкторські і проєктні недоліки, закладені в проєкті.

– Наш інститут, принаймні більша частина його приміщень та унікального обладнання знаходиться в Чорнобилі. Свого часу це було зроблено для того, щоб не возити радіоактивні проби та зразки паливовмісних матеріалів для дослідження в Київ та інші міста. Тож усі лабораторії були побудовані саме в Чорнобилі для більш ефективної роботи.

Ми досліджуємо і сам об’єкт «Укриття» і паливовмісні матеріали в цьому об’єкті і займаємося проблемами зняття з експлуатації енергоблоків Чорнобильської електростанції, а також проблемами поводження з відпрацьованим ядерним паливом тощо. Усі наші працівники, які працюють в Чорнобилі, на момент повномасштабного вторгнення знаходились на роботі саме в Чорнобилі.

Зранку, отримавши повідомлення, що почалась війна, ми за годину змогли вивезти весь свій персонал з Чорнобиля. Але персонал Чорнобильської АЕС не змогли евакуювати з декількох причин — це і технологічний регламент, і обладнання, і відповідні інструкції. І всі працівники станції, які були на зміні, залишись там, в окупації. Вони залишались там майже місяць у надважких умовах без можливості заміни персоналу. Перша зміна персоналу відбувалась шляхом переправи працівників станції через Дніпро і Прип’ять за участі добровольців, за допомогою звичайного рибацького човна.

Шкоди завдали росіяни дуже великої. Чорнобиль був весь пограбований, розбито обладнання і аналітичне, і лабораторне, і вимірювальні прилади, нові комп’ютери. Все вкрадено, вивезено, те що їм не знадобилось — просто розбили. У нас було чимало автомобільного транспорту, у тому числі спеціального, який використовувався для доставки персоналу на дослідницькі майданчики та об’єкти зони відчуження, все було викрадено, не залишилось нічого.

Ми дуже хвилювались коли на Чорнобильській станції були перебої з електропостачанням і доводилось підключати дизель-генератори. Не вистачало дизельного пального. Адже тоді могла статися аварія, подібна до Фукусімської, але не на самих енергоблоках ЧАЕС, а на Сховищі відпрацьованого ядерного палива, де за відсутності електропостачання був порушений контроль, не працювало відповідне обладнання, не здійснювався радіаційний моніторинг. Це було дуже небезпечно. Я давав консультації відповідним структурам і енергопостачальним компаніям, що потрібно робити, щоб цього не трапилось. Слава богу, що «вони» пробули там недовго. Мародерство було скрізь. З Чорнобильської станції теж повивозили багато обладнання, комп’ютерів і таке інше. Одне слово — війна.

– Запорізька станція — це наш біль. Ми за цим спостерігаємо. Якщо в перші місяці окупації станція працювала і видавала електроенергію в систему, то зараз усі енергоблоки зупинені. Енергопостачання на Запорізьку АЕС надає Україна для того, щоб забезпечити роботу контрольного обладнання, щоб працювала система безпеки.

Інша проблема — це люди. Багато фахівців Запорізької станції виїхали до інших міст, хто куди зміг. Спеціалістів на станції залишилось дуже мало, більше того, ми навіть не можемо з ними спілкуватися, оскільки і телефонний і комп’ютерний зв’язок зі станцією відсутній. Крім того, росіяни пропонують персоналу станції переходити працювати в Росатом, і деякі працівники погодились і навіть написали про це заяви.

З боку НАЕК «Енергоатом» є такі думки причислити таких працівників до сепаратистів, але я думаю, що цього не варто робити, оскільки найголовніше зараз, щоб там не трапилось ніякої аварійної ситуації. Адже під дулом автомата кожна людина може написати будь-яку заяву.

Потім, після війни будемо розбиратися хто там правий чи неправий, і тільки суд визначить хто є винним. Але зараз нам потрібно зберегти людей на Запорізькій АЕС, щоб потім після війни, коли Запорізька станція стане знов нашою, ми змогли б там усе відновити. Скільки часу на це знадобиться, я не знаю. Все буде залежати від того, що вони встигнуть там наробити. За моїми оцінками — мінімум півроку.

– У нас рутинна робота, яку ми виконуємо постійно на замовлення атомних станцій, НАЕК «Енергоатом», Чорнобильської АЕС, дослідження на об’єкті «Укриття». Зараз у нас дуже незначне фінансування.

Зважаючи на те, що наші лабораторії були значною мірою пошкоджені й розграбовані, ми попросили допомоги у наших закордонних колег і партнерів. Звісно ж вони відгукнулись і надали нам допомогу у вигляді необхідного нам лабораторного і комп’ютерного обладнання. Ми відновили наші лабораторії і вони вже працюють, щоправда не в повному обсязі.

Інспекція ядерного регулювання України поновила нам ліцензії на проведення цих робіт, тому ми вже працюємо, виконуємо роботи з аналізу безпеки на майданчиках атомних станцій, деякі роботи по ЦСВЯП у зоні відчуження.

А саме головне я хочу сказати, що Україна зараз має такий, хоч він і поганий, але це досвід — досвід роботи атомної енергетики у військовий час. Це дуже важлива річ, і його, цей досвід, потрібно проаналізувати і розробити якісь рекомендації, щоб інші країни могли його використовувати в майбутньому, якщо таке знадобиться. Адже такого досвіду немає ніде у світі. Щось таке було в 1991 році під час десятиденної війни в Югославії (АЕС Кршко). Тоді фахівці дійшли висновку, що найбезпечніший стан енергоблока АЕС в ситуації, коли поблизу йдуть воєнні дії, — це зупинка станції, а саме холодний зупин, в який потрібно переводити всі енергоблоки.